Вікторія Кухарук

За покликанням – поетка, за освітою – журналіст, за способом життя – шукач.

Закінчила школу с. Устя у 2008-му році. У 2013-му отримала ступінь магістра у Львівському національному університеті імені Івана Франка.
Активно відвідує поетичні читання і слеми, у 2012 році її вірші вийшли у збірнику «Вілаг почуттів». Крім того, вірші і статті Вікторії можна почитати на відомих ресурсах «ХайВей», «Літклуб» і «Клуб Поезії».

Натхнення знаходить у «поезії, поїздах і поцілунках». Вірить у карму, силу Слова і себе.     

Милостиня

можливо, у Вас знайдеться для мене сльоза?

в обмін віддам півдуші та останнє  пенні.

ділитися – добре. про це навіть Бог казав,

коли ще в кишенях

сиділи слова безіменні.

по дрібці заможна вічність наповнить таріль,

оберт коліс сансари не вдовольниться без лепти -

підкине запечений спогад і дотик-гриль…

годують адепта усім,

та сльозиночку де б то?

дарма що Ви теж. так само, як я. жебрак.

битих горшків ціла торба, а не горішків,

великого «ні» і маленького повно «так»,

та крапля від Вас…

із нею тепліше трішки.

спасибі. ось Вам моя усмі́шка. 

Дорожнє

сосни як велетенські драконячі зуби

проколюють небо і пережовують хмари.

я їду туди, де ти мене завжди любиш,

я їду туди, звідки завше до інших верталась.

мокрий язик розстелює київська траса,

обітницю щастю дає, яку я змовчала.

дорожні вогні зневіра до завтра погасить,

любов як погода – завжди дощова на вокзалах.

Поговорімо

поговорімо

тільки не про сни

і не про зорі

і не про кохання

не про ілюзій втоплені човни

не про цвітіння дзвоників у травні

не про букети із осінніх квітів

є ще на світі

дисперсійні призми

закон Кулона

вчення кришнаїтів

постмодернізм та різні інші «ізми»

єретики, пожовані вогнем

земна кора і літосферні плити

існує безліч дуже гарних тем

і в божевільні є час говорити

Ватерлінія

вже й не чекаю вітрил пурпурових на обрії,

іншу хай вітер окрилить, надією будячи.

доки реальність я спрагло, в запої сьорбаю,

просто живи і очікуй зі мною зустрічі.

небо в конверті, веселка приклеєна маркою,

онде буйки, їм ніколи не втілитись межами.

берег твій близько, а близькість тіла розжарює.

сну лиш боюся - пройде він, а ми не встежимо.

стомлені в раї зіниці плодами достиглими

манять, торкаюсь блаженством безпомочі синьої.

ти дочекався, збери ще мене із силами,

щоб перекреслила, вирвала ватерлінію.

Дозволь мені поплакати…

Дозволь мені поплакати, дозволь,

Хто зна, чи потім це потрібно буде.

Бо я сьогодні ще твоя Ассоль,

А завтра вже твоя вдова Гертруда.

Прийди з «Je t’aime». Ні, краще не приходь.

Під ним – фата, ярмо чи шлейф із правил?

Сьогодні ти для мене як Господь,

А завтра, може, гірше, ніж Диявол.

Безпростірно цілуючи, завваж –

Безчасся наше є над рівнем вдиху

Сьогодні ще протокою Ла-Манш,

А завтра океаном надто Тихим.

На вузол

наші душі зв’язали. морським вузлом.

зашморгом сухопутним.

у повітряних петлях.

наші сльози – це дивне плем’я –

всім Ра і Ярилам на зло

в храмі Нюкти чолом б’ють непевно

за поклоном новий поклон.

ти розсипав по тілу рясні квазари.

Фатум припік губами так, що і сліду катма,

дивний секрет до серця зі спокоєм самурая.

тож, знаєш, тепер я певна,

хоч ніхто цього й не казав,

є люди, які не минають.